Історик і військовослужбовець Вахтанг Кіпіані сьогодні служить у 2-му корпусі НГУ «Хартія» і паралельно розбудовує хорунжу службу. Для нього історія – не академічна дисципліна, а інструмент оборони, спосіб тримати строй і пояснити воїнам, за що саме воює держава.
У розмові він пояснює, чому ритуали важливі не менше за зброю, як топоніми впливають на ідентичність, чим харківці відрізняються від білгородців, чому Росія не може існувати без імперської ідеї та як суд з Віктором Медведчуком перетворив книжку «Справа Василя Стуса» на довготривалий символ спротиву.
Хорунжа служба «Хартії» – прапор, традиція і ритуал
Вахтанг Кіпіані опікується у корпусі «Хартія» хорунжою службою. Каже, що це не просто красиве історичне слово, а чітко окреслена місія у війську.
«Хорунжий – це людина, яка “тримає” прапор. Але це не прапороносець в прямому сенсі слова, а людина, яка тримає традицію, підтримує бойовий дух, знає історію, об’єднує через ритуали, символи, імена і пам’ять про загиблих».
За його словами, у різних підрозділах Сил оборони вже існували подібні структури з довгими офіційними назвами. В «Хартії» вирішили назвати це просто – «хорунжа служба», щоб і зміст, і символіка були зрозумілими і бійцям, і суспільству.
Один з перших запитів до цієї служби стосувався прощання із загиблими. У підрозділі розробили ритуал поховання, спираючись на досвід УПА – зі зрозуманою інструкцією, формулами звернень і вимогами до зовнішнього вигляду військових, які проводжають побратима.
Кіпіані наголошує – родина має бачити перед собою не хаотичний підрозділ, а воїнів регулярного війська, які вшановують загиблого гідно, у нагородах і формі, а не «як дика дивізія».
Інший приклад – ритуал вручення берета, який бійці «Хартії» проводили в Холодному Яру.
«Холодний Яр, ніч, смолоскипи, вимочений у холодній воді берет, який старший сержант поправляє на голові. Вся спина мокра, ти ще годину йдеш до могил героїв. Це відчуття холоду на спині і вогню в душі точно запам’ятається на все життя».
Такі ритуали, переконаний історик, формують внутрішнє відчуття причетності до великої військової традиції, а не до абстрактної структури.
Історія як «цемент» нації і фронт, на якому теж воюють
Кіпіані нагадує, що нинішня війна точиться не тільки на лінії зіткнення, а й на полі історичного наративу.
«Історія – це один з видів цементу, який формує націю як таку. Наш солдат має розуміти, що на історичному фронті він теж воїн, бо росіяни діють інформаційно, культурно, і якщо ми не знаємо, як реагувати, можемо програти саме тут».
Він згадує, як Володимир Путін роками «задовбував» співрозмовників історичними лекціями про Рюрика й Ярослава Мудрого, виправдовуючи нинішню агресію вигаданим минулим. На думку Кіпіані, це не ексцентричність лідера, а свідома політика імперії, яка тримається на міфах.
Історик вважає, що українські воїни мають внутрішньо бути готові до жорстокості ворога.
«У 2014 році ми бачили людей у формі, які не були готові стріляти в росіян. Вони не розуміли, що росіянин не буде вагатися, стріляючи в тебе, твою дитину, твою маму».
Для росіян, пояснює Кіпіані, імперія – це цемент їхнього виживання. Без українців і білорусів ця конструкція розвалюється, тому саме наше існування як окремої нації є для них викликом.
Харків проти Білгорода – різні світи при однаковому акценті
Окрему увагу Кіпіані приділяє Слобожанщині. Він порівнює Харків і Білгород, що зовні схожі, але сьогодні опинилися по різні боки фронту.
За його словами, мова, діалект чи одяг тут не визначальні – різницю створює саме ідентичність, закладена школою, родиною, церквою, культурою.
«Якщо українець у Харкові реалізується як українець, то росіянин його не візьме».
Він переконаний, що чим виразніше Харків демонструє свою українськість – мовою, культурою, вибором героїв, – тим менше шансів у Росії сподіватися на «русский мир» тут, навіть у разі повторних спроб наступу.
«Нам треба бути готовими, що кордон між Харковом і Білгородом буде одним з найважливіших для світу кордонів між добром і злом, між гідністю і несвободою».
Тримати цей кордон, додає він, – честь для міста і відповідальність, яка має відображатися і в символічному просторі Харкова.
Родинна пам’ять, архіви і робота держави з минулим
Кіпіані наполягає – захист від ворожої пропаганди починається з власної родинної історії. Він згадує приклад журналістки, яка вперше прийшла до архіву СБУ, аби дізнатися правду про бабусю, що воювала в УПА. Там вона побачила десятки світлин і повну справу, про існування якої навіть не здогадувалась.
На його думку, тут кожен українець має свій «фронт роботи» з пам’яттю:
- розпитувати старших родичів про сімейну історію
- працювати з відкритими архівами, зокрема архівом СБУ
- досліджувати родовід і шукати коріння в різних регіонах
- відновлювати затерті написи на цвинтарях і меморіальних знаках
- повертати в публічний простір імена замовчуваних діячів
Він нагадує, що Україна революційно відкрила архіви ХХ століття, тоді як у багатьох країнах Східної Європи доступ до них досі обмежений. Після цього були закони про декомунізацію та деколонізацію, розширено повноваження Інституту національної пам’яті.
Водночас Кіпіані порівнює український інститут нацпам’яті з польським – у Польщі ця структура у десятки разів більша, має ширші повноваження і навіть право відкривати кримінальні провадження щодо злочинів минулого. Саме тому, каже він, польська пам’ять часто виявляється «сильнішою» на міжнародних дискусійних майданчиках.
Харківські топоніми – боротьба за право на власних героїв
За півтора року життя в Харкові Кіпіані встиг побачити, як важко місто проходить через процеси декомунізації та деколонізації.
Він нагадує історію з меморіальною дошкою Юрію Шевельову – видатному лінгвісту світового рівня, якого частина місцевих еліт намагалася виставити «колаборантом». Дошку демонтовували і повертали, а дискусія навколо неї тривала роками.
Історик вважає, що міська мапа досі не відображає повноти української історії Харкова. На його думку, там бракує:
- діячів Української революції 1918–1919 років, які боролися за український Харків
- тих, хто у Другій світовій війні воював за вільну Україну
- харківських дисидентів і політв’язнів 60–80-х років
Кіпіані розповідає, що подавав до топонімічної комісії перелік з п’ятнадцяти місцевих дисидентів, однак, за його спостереженнями, вшанували лише одного з них – Генріха Алтуняна.
Він наполягає – назви вулиць можуть бути не лише прізвищами, а й назвами підрозділів, подій, місць боїв. Це спосіб зафіксувати, що нація сьогодні твориться тут і зараз.
Книжка «Справа Василя Стуса» і бій з Медведчуком у суді
Окрема частина розмови – про історію книжки «Справа Василя Стуса». Вона вийшла у 2019 році у харківському видавництві Vivat накладом 2100 примірників. Кіпіані ще до друку переконував видавця, що книжку доведеться багаторазово додруковувати – інтерес до Стуса не згасне.
Після виходу видання Віктор Медведчук подав до суду, вимагаючи визнати окремі фрагменти такими, що нібито принижують його честь і ділову репутацію. На той момент більша частина накладу вже розійшлася, решту миттєво розкупили на тлі скандалу.
Перша судова інстанція стала на бік Медведчука. Втім, видавництво й автор вирішили боротися далі, не погоджуючись на вилучення розділів чи «м’який» компроміс. Громадськість піднялася на захист книжки – від публічних читань і мерчу до вуличних акцій.
Апеляційний суд зрештою став на бік Кіпіані й видавництва. Сьогодні книжка не лише не заборонена, а й стала одним із бестселерів сучасної української нон-фікшн літератури – загальний наклад сягнув близько 120 тисяч примірників.
«Медведчук, наскільки знаю, досі не виплатив визначену судом компенсацію за юридичні послуги. Мені він особисто винен 700 гривень застави за позов».
Для Кіпіані ця історія – приклад того, як суспільний тиск і принципова позиція видавця можуть змінити результат резонансної справи і перетворити книжку на символ спротиву проросійським політикам.
Наскільки українським став Харків і що ще можна змінити
Попри критику окремих рішень міської влади, Вахтанг Кіпіані вважає, що нинішній Харків – найукраїнськіший за всю свою історію.
Він говорить про цілу плеяду місцевих імен – від Бекетова й Міхновського до волонтерів, музикантів, підприємців, які після 2014 і особливо після 2022 року зробили місто фронтиром спротиву.
«Таким українським, як сьогодні, Харків ніколи не був. Це момент істини, в якому місто вистояло завдяки Силам оборони і твердим українцям, які не дали йому впасти на початку вторгнення».
Водночас він звертає увагу на те, що в міському просторі залишаються практики, які, на його думку, не відповідають логіці воєнного часу. Серед прикладів – безплатний проїзд у транспорті, що коштує бюджету сотні мільйонів гривень, або великі декоративні проєкти під час війни.
Кіпіані не заперечує потребу в чистих вулицях, світлі, культурних подіях і нормальному міському житті. Але наголошує – баланс між «декораціями» і підтримкою Сил оборони має змінитися на користь останніх, зокрема й у коштах, і в управлінських пріоритетах.
Підсумовуючи, історик і військовий повертається до головної думки – саме історична свідомість, ідентичність і готовність захищати своє роблять Харків і всю Україну сильнішими за імперію, яка воює не лише територіями, а й сенсами.
