Обшуки в парламенті та гучні справи проти депутатів змінюють політичний ландшафт країни. В Україні, фактично, формується новий центр впливу.
Після резонансної справи Міндіча стало очевидно: попри слабку електоральну підтримку, загальнонаціональну повістку дня нині формують лише дві сили – антикорупційні органи та президент. Останній робить це переважно через зовнішню політику.
Подальші події лише підсилюють цей тренд. Справа Кіселя, як зазначалося раніше, виявилася не поодиноким епізодом, а радше вершиною айсберга.
За оцінками, у «підвішеному» стані нині перебуває щонайменше половина складу Верховної Ради. І суспільство, ймовірно, ще побачить нові серії цих історій – поступово і дозовано.
У нинішніх реаліях роль парламенту різко звужується. По суті, він потрібен лише для одного – щоб проголосувати за ратифікацію мирного договору. Втім, навіть це поки що не обов’язковий сценарій, а лише можливий варіант розвитку подій.
Той, хто формує власну повістку дня, отримує шанс реально робити політику. Більшість аналітиків і політиків, говорячи про антикорупційні органи, зазвичай мислять у виборчих категоріях або в контексті можливого впливу США на внутрішню політику.
Втім, з’являється ще один вимір – створення окремої вертикалі влади. Вона має не лише електоральні, а й повноцінні політичні наслідки.
Це формує іншу реальність, ніж здається на перший погляд. Реальність, у якій антикорупційні структури утверджують не просто свою нішу, а фактично нову гілку влади поряд із традиційними інститутами.
І саме в цій реальності тепер доводиться жити й працювати як парламенту, так і всій політичній системі країни.
